International Conferences. Ukrainian Political Sciences Association

 

Жуков, Володимир. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ // Матеріали V-ої міжн. студ. наук. конф. «Публічне управління в умовах глобалізації» (07.12.2018 р.) / за ред. В.М. Бебика. – Київ: ВАПН-NSG, 2018.




 

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

 

Жуков, Володимир,

Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова (Україна, Київ),

кафедра політології і публічного управління та адміністрування,

студент,

e-mail:  zukov961@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Розкрито потенціал прав людини як теоретико-методологічної основи державного управління та доведено їх основоположне значення з огляду на універсальність та всеохопність щодо державного управління. Проаналізовано джерела формування та складові інституціоналізації прав людини в процесах європейського державотворення та державного управління. Визначено концептуальні засади дослідження прав людини в державному управлінні. Проведено аналіз теоретичних засад державного управління на основі пріоритетів прав людини в країнах ЄС. Доведено, що принципи прав людини зумовлюють зміст та основні напрями модернізації державного управління в Україні.

Визначено тенденції розвитку публічного управління у взаємодії з міжнародними неурядовими організаціями та їх мережами, що діють у сфері захисту прав людини. Окреслено завдання державного управління щодо дотримання прав людини в умовах інформаційно-технологічних впливів на суспільство та управління.

Ключові слова:  державне управління, права людини, методологія державного управління, правозахисні організації, громадянське суспільство, органи державного управління.

 

 

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL BASIS OF PUBLIC ADMINISTRATION

 

Zhukov, Volodymyr,

National Pedagogical Drahomanov University (Ukraine, Kyiv),

Department of Political Science and Public Administration,

student,

e-mail: zukov961@ukr.net

 

SUMMARY 

The potential of human rights as a theoretical and methodological basis of public administration is revealed and their fundamental importance is proved, taking into account the universality and inclusiveness with respect to public administration. The sources of formation and components of institutionalization of human rights in the processes of the European state and public administration are analyzed. The conceptual basis of the study of human rights in public administration is defined. The analysis of the theoretical foundations of public administration on the basis of human rights priorities in the EU. It is proved that the principles of human rights determine the content and main directions of modernization of public administration in Ukraine.

Trends in the development of public administration in cooperation with international non-governmental organizations and their networks operating in the field of human rights protection are identified. The tasks of the state administration on observance of human rights in the conditions of information and technological influences on society and management are outlined.

Key words: public administration, human rights, methodology of public administration, human rights organizations, civil society, non-governmental organizations.

 

 

Вітчизняне адміністративне право розпочало своє становлення та розвиток на початку 90-х рр. ХХ ст., проте вважати цей процес завершеним не можна. Це пов’язано передусім із тим, що нині продовжується робо та над чисельними нормативними актами, які мають скласти джерельну базу адміністративного права.

 

До початку 90-х рр. минулого сторіччя центральною категорію адміністративного права, через використання якої розкривався предмет цієї галузі права, була категорія «державне управління». Термін «державне управління» був сформульований радянськими вченими-адміністративістами, і саме ці постулати та догми в подальшому вплинули на формулювання змісту цього поняття, що нині використовується в окремих наукових джерелах та нормативно-правових актах [6, с. 30].

 

Узагальнений огляд адміністративно-правової літератури радянської доби дозволяє сформулювати ключові характеристики державного управління, роз роблені представниками радянської школи адміністративного права:

  • державне управління один із видів державної діяльності поряд із законодавчою діяльністю, правосуддям та прокурорським наглядом;
  • державне управління здійснювалося спеціальними суб’єктами органами радянського державного управління, які утворювали самостійний вид державних органів, покликаних здійснювати саме управлінську діяльність;
  • державне управління мало своїм основним напрямом діяльності виконання законів та підзаконних актів. Органи, які здійснювали державне управління, складали виконавчий апарат соціалістичної держави;
  • як безпосередні об’єкти радянського державного управління виділялися області державного управління; сфери державного управління; галузі державного управління; організаційні комплекси виробничо-технічного та іншого характеру; трудові колективи;
  • до змісту державного управління включалися організаційно-розпорядчі функції, у тому числі функції державного регулювання та державного контролю [10, с. 112-113].
  • в умовах планової економіки державне управління фактично ототожнювалося з державним керівництвом усіма процесами, які мали місце в господарській, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах;

Після проголошення незалежності України більшість вітчизняних учених-адміністративістів або ж продовжили використання категорії «державне управління» в раніше окреслених контурах або ж дещо модифікували їх, наповнюючи її зміст новими ознаками. Так, І.П. Голосніченко, Н.І. Золотарьова та М.Ф. Стахурський державне управління характеризували як підзаконну, юридично-владну діяльність органів держави виконавчо-розпорядчого характеру, що спрямована на реалізацію законів, практичне виконання завдань і функцій держави, за допомогою якої здійснюється організуючий вплив на суспільні відносини у сферах економіки, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва.

 

Ю.П. Битяк вважав, що як самостійній формі державної діяльності державному управлінню притаманні характерні риси, які випливають із його природи здійснення виконавчих і розпорядчих повноважень:

а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найбільш важливі сторони життя держави та суспільства;

б) спрямованість на виконання Конституції і законів України (підзаконна діяльність);

в) юридично-владний, розпорядчий характер;

г) організаційний зміст, за допомогою якого досягаються регулювання та координація спільної праці людей;

д) активність і цілеспрямованість має безпосередніми об’єктами свого впливу галузі економічного, соціального та адміністративно-політичного будівництва;

е) безперервне та постійне здійснення.

 

Натомість, на думку В.Б. Авер’янова, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави, особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів органів виконавчої влади [1, с. 22].

 

Дещо пізніше (на початку 2000-х рр.) В.Б. Авер’янов до цього поняття включав суспільні відносини, що складаються як у внутрішньо-організаційній діяльності державних органів усіх гілок влади, так і в процесі реалізації функцій виконавчої влади спеціальними державними органами (органами виконавчої влади) та органами місцевого самоврядування, а також іншими уповноваженими на те суб’єктами права.

 

Подібний підхід до тлумачення державного управління в сучасних умовах, на наш погляд, виглядає дещо невиправданим, оскільки він приводить до висновку не про звуження меж державного управління, а про їх розширення, як наслідок, про домінування держави над приватними особами. На наше переконання, держава далеко не всюди та не завжди здійснює державне управління. її діяльність нині проявляється й в інших формах, якими є законотворення та судочинство. Законотворення є формою діяльності Верховної Ради України, а судочинство органів судової влади. Державне управління повинно бути пов’язаним виключно з діяльністю органів виконавчої влади.

 

Такий підхід до тлумачення названої категорії дозволить, по-перше, на функціональному рівні забезпечити дію принципу розподілу влади. Інакше кажучи, кожна гілка влади має отримати власну форму функціонування, якими, відповідно, є законотворчість, державне управління та судочинство; по-друге, уникнути необхідності введення в правову теорію загального та вузького розуміння категорії «державне управління»; по-третє, спростити теорію адміністративного права, у якій термін «державне управління» тлумачиться з різ них позицій та пов’язується то з діяльністю органів виконавчої влади, то з діяльністю взагалі всіх органів державної влади, що, зрозуміло, аж ніяк не сприяє «чистоті» наукового мислення, а головне «чистоті» наукових висновків [14, с. 65-66].

 

Отже, з огляду на викладене термін «державне управління» є категорією, яка повинна та може аналізуватися виключно через призму діяльності органів виконавчої влади. Проте необхідно відзначити, що в літературі існує точка зору, представники якої вважають, що виконавча влада далеко не завжди здійснюється у формі державного управління, зокрема згаданий підхід В.Б. Авер’янова. Зупинимося на цьому аспекті більш деталь ніше.

 

Крім того, органи виконавчої влади для реалізації покладених на них обов’язків можуть вдаватися й до так званих адміністративно-приватних дій, які найчастіше уособлюють ся в цивільних договорах. Як зазначають із цього приводу німецькі вчені, у ході такої діяльності адміністративні органи залишаються зв’язаними основними правами, принципами адміністративного права та правилами про компетенцію, що, відповідно, дозволяє відносити їх до одного з різновидів саме адміністративних актів.

 

Отже, з огляду на викладене, а також пам’ятаючи про пропозицію В.Б. Авер’янова, пов’язану з розподілом діяльності органів виконавчої влади на управлінську та публічно-сервіс ну складові, майже неможливо визначитися з віднесенням актів-планів, цивільних договорів, укладених органами виконавчої влади, до однієї з названих складових. Це пов’язано з тим, що названі види адміністративних актів можуть нести в собі як управлінські (примусові, односторонньо владні), так і сервісні (сприяючі) елементи. Таким чином, озвучена В.Б. Авер’яновим думка про те, що виконавча влада реалізується не тільки у формі державного управління, є доволі спірною з наукової точки зору, а з практичної непридатною до використання. На наш погляд, у розподілі діяльності органів виконавчої влади на названі підвиди немає жодного сенсу. Більш доцільним виглядає чітке виділення засобів, за допомогою яких діють органи виконавчої влади, що дозволить врахувати особливості окремих із них під час розробки правових актів, спрямованих на регулювання порядку їх використання.

 

Роблячи проміжний висновок із викладеного, ще раз на голосимо на тому, що реалізація обов’язків, покладених на органи виконавчої влади, здійснюється у формі державного управління, яке реалізується через застосування різноманітних засобів (адміністративних актів) [11, с. 182].

 

Проте з огляду на Конституцію України [13], а також положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у нашій державі поряд із державним управлінням здійснюється також і самоврядне або муніципальне управління, зміст якого складає діяльність органів місцевого самоврядування, спрямоване на виконання покладених на них чинним законодавством обов’язків. Не занурюючись до детального вивчення особливостей правотворчої та правозастосовної діяльності органів місцевого самоврядування, відзначимо лише, що вона також здійснюється через прийняття (видання, застосування) названих вище адміністративних актів, з тією лише особливістю, що такі акти (якщо вести мову про нормативні адміністративні акти) можуть носити тільки регіональний (місцевий) характер. Інакше кажучи, після набуття Україною незалежності в нашій державі розпочався та на сьогодні отримав доволі завершені форми процес звуження об’єму державного управління за рахунок самоврядного (муніципального) управління. Названі форми управлінської діяльності надзвичайно тісно пов’язані між собою, оскільки вони, по-перше, мають на меті забезпечення реалізації законів України; по-друге, здійснюються суб’єктами, наділеними владними повноваженнями; по-третє, передбачають застосування однакового інструментарію; по-четверте, регламентуються переважно одними й тими нормативними актами; по-п’яте, фінансуються за рахунок бюджетних коштів. Однак викладене не означає, що між державним та самоврядним (муніципальним) управлінням можна поставити знак рівності. Неможливість такого кроку випливає з Конституції України, у якій проведено чітке розмежування між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Так, в Основному Законі зазначено, що народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; в Україні визнається й гарантується місцеве самоврядування [13].

 

Принагідно відзначимо, що Конституція України гарантує не лише місцеве самоврядування, але й забезпечує участь при ватних осіб в управлінні державними справами [13].

 

На мій погляд, саме з огляду на зазначене конституційне положення в Україні розпочався процес формування інституту делегованих повноважень, який є однією з провідних форм залучення приватних осіб до управлінської діяльності. Делегування повноважень може бути визначено як наділення своїми повноваженнями (уповноваження) одним суб’єктом владних повноважень іншого суб’єкта.

 

На думку науковців, можна виділити такі ознаки делегованих повноважень[12]:

1) делегування повноважень неможливе без відповідної законодавчої підстави;

2) делегування повноважень полягає в попередньому дозволі суб’єкта владних повноважень іншому суб’єкту (це може бути й підприємство, установа, організація) здійснювати повноваження, віднесені до компетенції першого;

3) можуть бути делеговані лише окремі повноваження, при цьому відбувається розширення повноважень суб’єкта, якому вони делеговані;

4) делегування повноважень можливо лише на визначений час або без зазначення строку;

5) у разі делегування повноважень органом вищого рівня органу нижчого рівня достатньо рішення органу вищого рівня;

6) у разі непідпорядкованості суб’єктів для того, щоб відбулося делегування, необхідні рішення обох суб’єктів або укладання адміністративного договору;

7) суб’єкт владних повноважень може делегувати повноваження лише в межах своєї компетенції;

8) суб’єкт владних повноважень, що делегував повноваження, обов’язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень;

9) делеговані повноваження можуть бути реалізовані, як правило, за рахунок суб’єкта владних повноважень, що їх делегував.

 

Таким чином, частина управлінських функцій може бути передана органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування на виконання приватним особам. Зазначений процес в останні часи набув досить значного поширення в європейських країнах, оскільки завдяки ньому здійснюється не тільки залучення приватних осіб до публічної діяльності, але й зменшується навантаження на бюджет, за рахунок якого фінансується діяльність названих органів.

 

Зрозуміло, що в разі делегування приватним особам владних повноважень останні фактично набувають статусу представника держави чи органу місцевого самоврядування, що робить можливим видання (застосування) ними адміністративних актів.

 

Командно-адміністративна система, яка панувала в державному управлінні за радянських часів, залишила тяжку спадщину в економічних та політичних науках, їхній розвиток відбувався в умовах жорсткого ідеологічного тиску панівної політичної доктрини – здійснення диктатури пролетаріату заради побудови соціалістичного, а згодом і комуністичного суспільства. Класовий характер, партійність, ідеологічна спрямованість визначалися як основні засади наукових досліджень. Зрозуміло, що ці обмеження завдавали значних деформацій процесові наукового пізнання. Особливих втрат радянське суспільствознавство зазнало за сталінських часів [4, с. 121-124].

 

Політична система перешкоджала розвиткові суспільних наук, які були б здатні об’єктивно оцінити стан держави та суспільства. Так, соціологічні дослідження в СРСР починають застосовувати при вивченні тих чи інших соціальних проблем лише у другій половині 70-х років. Тільки наприкінці 80-х – на початку 90-х років набуває розвитку політологія.

 

В той же час проблеми, які стали з’являтися в соціальному житті країни, – погіршення екологічного стану, поширення алкоголізму, наркоманії, правопорушень, деформації в міжнаціональних стосунках та інші, – залишалися без належного наукового аналізу і, відповідно, політичного реагування.

 

У перші роки незалежності України ситуацію в суспільних науках можна було визнати як некеровану. Відбувалися зміни навчальних планів і програм суспільних наук у пузах країни, що вимагало значних зусиль для перекваліфікації викладачів, методичного забезпечення нових предметів; проходив суперечливий та болісний процес руйнації старих ідеологем і поступового усвідомлення нових світоглядних засад державної політики; під тиском економічної кризи скорочувалось бюджетне фінансування науки та освіти, що спричинило «вимивання» з науки до різних бізнесових структур, неурядових організацій, за кордон тощо значної частини кваліфікованих кадрів суспільствознавців, перш за все сучасно освіченої молоді. Однак головною причиною кризи було те, що тривалий час процес вироблення та здійснення державної політики відбувався за відсутності стратегічної концепції розвитку країни.

 

На даному етапі аналітичні центри перебувають у стадії становлення. Але головне те, що вони існують і діють, ставши одним із суб’єктів суспільно-політичного процесу в Україні. За роки свого існування неурядові аналітичні центри України набули статусу важливого інституту, який впливає на громадську думку, формування оцінок суспільством дій влади і політичних сил. Мірою входження України у європейський і світовий геополітичний простір, зростає вплив аналітичних центрів на внутрішні процеси, що в ній відбуваються, явищ і тенденцій європейського і світового рівня [12, с. 40-41].

 

В Україні налічується близько 100 аналітичних центрів. До найбільш авторитетних з них можна віднести: Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), Агентство гуманітарних технологій (АГТ), Асоціацію молодих українських політологів і політиків (АМУПП), Атлантичну Раду України (АРУ), Інститут політики (ІП), Національний інститут стратегічних досліджень Центр прикладних досліджень «Пента» та інші.

 

Представники аналітичних центрів беруть участь у групах із розробки важливих державних рішень і документів (робочі групи з підготовки проекту Податкового кодексу України, з питань вступу України в СОТ, урядова комісія з розробки проекту Концепції національної інформаційної політики) 7, с. 6-9].

 

Неурядові аналітики входять у громадські експертні ради при органах влади (консультативна рада неурядових організацій при МЗС, громадська колегія при Державному комітеті з питань регуляторної політики й підприємництва, експертні ради при парламентських комітетах). Водночас, нинішні умови існування та діяльності неурядових аналітичних центрів характеризуються наявністю серйозних проблем, зумовлених особливостями національного контексту – як «хронічних», так і тих, що виникли протягом останніх років.

 

До числа таких проблем і ризиків належать:

  • · низький рівень зацікавленості владних структур у діяльності неурядових аналітичних центрів;
  • · недосконалість правового поля діяльності неурядових аналітичних центрів;
  • · їх значна залежність від зовнішнього фінансування; відчутне загострення політичного протистояння у країні протягом останніх років;
  • · спроби певних інститутів влади, політичних сил, потужних бізнес структур зробити незалежні аналітичні центри засобом реалізації власних інтересів і цілей.

Оскільки помітну частку в структурі фінансування неурядових аналітичних центрів мають вітчизняні бізнес-структури, то існують певні загрози, пов’язані з їх впливом на діяльність дослідницьких структур (особливо в разі отримання статусу «ексклюзивних» донорів).

 

Але не зважаючи на поточні проблеми, аналітичні центри України на ринку політичної аналітики займають головне місце і їхній вплив надалі буде зростати. За даними Центру Разумкова українські аналітичні центри перебувають у стадії становлення, але їхнє значення важко переоцінити, особливо зважаючи на те, що ці центри слугують своєрідним «інтелектуальним мостом» над прірвою між владою та суспільством

 

Нажаль, мозковим центрам ще мало приділяється уваги зі сторони урядових структур, але вони, як показує практика, сприяють підготовці кадрів для державної служби, аналітиків та експертів, мозкові центри вже долучилося до впливу на внутрішню політику держави, менше – до впливу на зовнішню. Але найбільшими недоліками є відсутність відповідного законодавства стосовно аналітичних центрів та недостатньо розвинуті традиції політичної аналітики [1, с. 10-13].

 

Отже, в Україні поки що потужнішими та найактивнішими суб’єктами, які здатні здійснювати аналіз політики, залишаються центральні й місцеві органи законодавчої та виконавчої влади.

 

Висновки

Таким чином, є всі підстави для того, щоб розділити та підтримати висловлену в зарубіжній науковій літературі думку про доцільність введення в правовий обіг узагальнюючого терміна «публічне управління», у межах якого могли би бути об’єднані різні, проте надзвичайно тісно пов’язані між собою, форми управлінської діяльності: державне управління, самоврядне (муніципальне) управління та управління, спрямоване на реалізацію делегованих повноважень. Такий крок, на наш погляд, має знайти подальше продовження як у текстах нормативних актів, так і на сторінках наукової літератури, насамперед з адміністративного права. Інакше кажучи, нині склалися всі передумови для того, щоб термін «державне управління» був замінений поняттям «публічне управління». Це дозволить більш чітко визначити предмет адміністративного права, переглянути ознаки та види адміністративно-правових відносин та врешті-решт наблизити навчальну та наукову літературу з адміністративного права до потреб правозастосовної практики. Важливою є заміна термінів також і з огляду на євро інтеграційні плани української держави, успішність реалізації яких залежить від того, наскільки українські правові акти, насамперед на термінологічному рівні, будуть узгодженими з відповідними правовими актами Європейського Союзу.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Авер’янов В. Б.  Державне управління: Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Юстиніан, 2007. – 288 с.
  2. Базарна О.В. Поняття, суть, природа публічного управління та державного управління / О.В. Базарна // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля: Збірник наукових праць. – Луганськ: 2012. – № 1, ч. 2. – с. 59-64.
  3. Бакуменко В. Д. Публічне адміністрування як процес вироблення, прийняття та виконання управлінських рішень / В. Д. Бакуменко // Наукові розвідки з державного та муніципального управління: зб. наук. пр. Академії муніципального управління.. – К.: 2015. – № 1. – С. 8-26.
  4. Босак О. З. Становлення та розвиток системи публічного управління в Україні // Реформа публічного управління в Україні: виклики, стратегії, майбутнє : монографія / Босак О. З. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; відп. редактор І. А. Грицяк. – К. : К.І.С., 2009. – 240 с.
  5. Енциклопедичний словник з державного управління / за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.
  6. Вернудіна І. В. Особливості публічного управління в Україні: цивілізаційний поступ та сучасні виклики / І. В. Вернудіна // Публічне управління: шляхи розвитку: матер. наук.-практ. конф. за міжнар. уч. (26 листопада 2014 р., м. Київ) : у 2 т. Т. 1. – К. : НАДУ, 2014. – С. 30-32.
  7. Грицяк І. А. Публічне управління в Україні: становлення за європейськими стандартами. Вісник Академії митної служби України. (Серія «Державне управління»). 2010. № 2. – С. 5–11.
  8. Грицяк І. А. Реформа публічного управління в Україні: виклики, стратегії, майбутнє: монографія / відп. ред. І. А. Грицяк. – К. : К.І.С., 2009. – 240 с.
  9. Загороднюк С. В. Публічне управління: проблеми теорії і практики. Аналітика і влада. 2012. – № 6. – С. 181–186
  10. Козак В. І. Публічне управління в системі координат української державності. Ефективність державного управління. К. : 2015. - № 44. – С. 64–70.
  11. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. – С. 141.
  12. Кравченко С. О. Державно-управлінські реформи: теоретико-методологічне обґрунтування та напрями впровадження : монографія. – К. : НАДУ, 2008. – 296 с.
  13. Крюков О. І. Роль політико-управлінської еліти в публічному управлінні / О. І. Крюков // Публічне управління: шляхи розвитку: матер. наук.-практ. конф. за міжнар. уч. (26 листопада 2014 р., м. Київ) : у 2 т. Т. 1. – К. : НАДУ, 2014. – С. 25-27.
  14. Лазор О. Я. Публічне управління та адміністрування: ретроспектива деяких теоретичних аспектів. Університетські наукові записки. 2015. № 4. – С. 111-121.

 

REFERENCES:

1.  Averyanov , V.B. (2007). Governance: European standards, experience and administrative law  General editorship. - K.: Justinian. – 288 p.  

2.  Bazarnaya, O.V.  (2012). Concept, essence, nature of public administration and public administration  Bulletin of East Ukrainian national University named after Vladimir dal: collection of scientific works. – Lugansk, pp. 59-64. 

3. Bakumenko, V.D. (2015). Public administration as a process of development, adoption and implementation of management decisions. Scientific intelligence on state and municipal management: sat. Sciences. PR. Academy of municipal administration. K., pp. 8-26.  

4.  Bosak, O.S. (2009). Formation and development of public administration system in Ukraine , public administration Reform in Ukraine: challenges, strategies, future: monograph  National. Akad. state unitary enterprise. the President of Ukraine; OTP. editor I. A. hricak. - 240p. 

5. Kolbasyuk, V.; Troshchinsky, V.P.; Surmina, J.P. (2010).  Encyclopedic dictionary of public administration. - K.: NADU, - 820 p.  

6.  Gavkalova, N.L. (2014).  Public administration: methodological aspect.  Public administration: ways of development: mater. sciences'.- prakt. Conf. for international. academic (November 26, 2014, Kyiv ) : - K.: NADU,  pp. 16-18.  

7. Hricak, I.A. (2010).  Public administration in Ukraine: formation by European standards. Bulletin of the Academy of customs service of Ukraine. (Series "Public administration"), pp. 5-11.  

8. Hricak, I.A. (2009).  The public administration Reform in Ukraine: challenges, strategies, future: a monograph  ed.. – K. : K. I. S. – 240 p.  

9.  Zagorodnyuk,  S.V. (2012).  Public administration: problems of theory and practice. Analytics and power, pp. 181-186. 

10. Kazak, V.I. (2015).  Public administration in the coordinate system of Ukrainian statehood. Efficiency of public administration. K.: - pp. 64-70. 

11. The Constitution Of Ukraine  (2015). Gazette of the Verkhovna Rada of Ukraine. – 141p. 

12.  Kravchenko, S.A. (2008).  State management reforms: theoretical and methodological substantiation and directions of implementation: monograph. K.: NADU, - 296p. 

13.  Kryukov, O.I. (2014).  The Role of political and managerial elite in public administration. Public administration: ways of development: mater. sciences'.- prakt. Conf. for international. - p. 25-27.  

14. Lazor, O.Ya. (2015). Public administration and administration: a retrospective of some theoretical aspects. University scientific notes. №4, p. 111-121.



Обновлен 11 дек 2018. Создан 08 дек 2018